23. Ветурія нагадує про синівський обов’язок
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Та коли проти рідного краю та міста ти став
Такий непримиримий,
То згадай, що до мене ти маєш довжок,
Мій Марціє, сину любимий.
Мені винен ти те найцінніше добро,
Що ніхто з людей дати не може,
Винен тіло й життя, що основою стало
Всього того, чим став ти, небоже.
Через те довжником моїм став ти навік
І ні місце, ні час, ні всі в світі народи,
Ні боги довгу того не змажуть, що нас
Ним зв’язали закони природи.
Мій на все ти й завдячити маєш мені
Все те, чим наділя ласка долі,
А в пригоди страшні, та тяжкі, та скрутні
Мусиш моїй коритися волі.
Право те усталила природа на всім,
Що чуття й розум може вміщати;
Правом тим прошу теж, сину мій,
Вітчину свою не воювати.
Заступаю дорогу тобі,
Як неперебродима колода:
Або вжий сили й тут власноручно мене усмерти
В очах сього народа,
Власноручно мене в жертву помсти богиням віддай,
А потім з вітчиною війну починай,
Або як матковбійства страшний тобі гріх,
Свою волю на матері слово вгинай.
Домагаюся того не тільки для честі,
Що мене між жінками повинна прославить,
А якої мене поступками своїми
Moв навмисно бажаєш позбавить.
Домагаюся теж за добродійства ті,
Що від мене ти мав так багато.
Пригадай, як малим сиротою тебе
Полишив, умираючи, тато.
Задля тебе вдовою лишилася я
І на себе взяла виховання всі труди;
Не лиш матір’ю й батьком була я тобі,
А сестрою, та нянькою, й всім, що собі
Найлюбішим в дитячих літах кладуть люди.
А як ти вже доріс аж до мужеських літ
І мені ще являлася змога
Вийти з твоїх вітцівських воріт
Іншому мужові до порога,
І позбутися клопотів, що ти мені причиняв,
І в подружжі новім нові парості тихо плекати,
І на старість собі в них підпори й утіх
Найсолодших чекати.
Я зістала вдовою й лишилася в домі твоїм,
В тебе тільки тужливі впираючи зори,
Не шукала ні в кім, окрім тебе, надій, ні потіх,
Ні поради й підпори.
Як же тяжко тоді ти мене ошукав!
По неволі, а в часті й по волі
Ти зробив з мене матір найнещасливішу,
Мов прообраз усього жіноцтва недолі.
Відколи мужем став та на бої пішов,
Не було ані дня, ані ночі,
Щоб я мала спокій, безтурботно обідать могла
Чи на сон затулить свої очі.
Скільки раз у твій дім привозили тебе
Всього в ранах і ледве живого!
Се тобі спомин слави, а чи злічив,
Скільки я сліз пролляла з-за того?
Як сенатором став ти й умішаний був
У найвищий той заряд держави,
Чи спитав ти мене: «А чи не принесе
Мені напрям мій шкоди й неслави?»
Ти й не глянув на мене, а то був би зараз пізнав,
Що всі радощі в мене пропали,
Коли ви з невеликим гуртом паничів
Так завзято з міщанством перечиться стали.
Способи, яких ти нахвалявся вживать,
Щоб вельмож піддержати правління.
Наповняли мене страхом та неспокоєм,
Як злочинця нечисте сумління.
Бо я чула в душі, що таких напасливих людей,
Особливо, як зв’яжуться в табір ворожий,
Або людська ненависть зо шляху зміта,
Або пхне їх [з] вершини гнів божий.
Не здурило мене прочуття те сумне;
Звіялась та ненависть, мов бурі навала,
І зіпхнула тебе з гордощів вершини,
З вітчини на вигнання порвала.
А моє життя, знай, відтоді, як самих, мене й жінку,
Кинув ти, ледве людської жизні подоба;
Се була – по тім одязі чорнім пізнай! –
Ненастанна печаль і жалоба.
За все те лиш одної подяки жадаю від тебе, –
Що ніколи нічого я так не жадала, –
Щоб’покинув ти метиться на співгорожанах,
Щоб вражда невмолима проти вітчини геть пропала.
За те зискаєш ти, коли гніву свого
Доводити не будеш до краю,
Мир душевний; а втім, чи осягнеш його
Після всього того, що ти тут натворив,
Чи простить бог тобі всі провини, не знаю.
В мене ж на довгий вік на пишноту та блиск
Ні надій, ні бажань вже не стало;
Та прожити в повазі й пошані людській
Та у ласці богів – хіба ж того так мало?
Коли ж матір тепер гордо ти відіпхнеш
І зневажиш, зовсім ошельмуєш, –
Не пророчу тобі, яку долю по тому знайдеш,
Та вдоволення й щастя в душі не ночуєш.
Бо Ветурія, знай се, того не знесе,
Щоб при так многих свідках від сина зневагу приймати,
А сама життю свому останній удар нанесе,
Хай всі знають: отак через сина загинула мати!
І полишу тобі лиш прокляття моє,
Щоб не мав ти ні слави, ні честі
І щоб фурії з волі богів довершили
На тобі найстрашнішої месті!
А щоб ти не гадав, що на вітер говорю се все, –
Ось поглянь, як тут стою,
Кидаюсь опроміть до ніг твоїх, і хай же спасе
Се унижения крайнє мене враз з тобою!»
Се вона, напруживши щосили свій голос, рекла
І до сина негайно підбігла, його ноги руками в ту мить обняла,
Слізьми облила та, цілуючи, тут же й зомліла.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 531 – 534.