20. Коріолан відкидає пропозицію матері

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Ветурія ж Марція жінці, та дітям, і всім римлянкам

Веліла стоять біля себе рядами

І плакала довго, а потім, обтерши ті сльози з очей,

Відізвалась отсими словами:

«Жінки-римлянки, сину мій, уважаючи долю страшну,

Яка жде їх, як город упаде в ворожії руки,

Коли виграєш ти сю нещасну війну,

Самохіть, без моєї принуки

Удалися до мене з слізьми, та своїми дітьми,

Та до твеї жони, просячи, щоб ми не допустили,

Аби кривди твої на тих, що тобі зла не вчинили,

Оті вольскі войовники мстили.

Скільки щирого нам співчуття оказали вони

І як нам солодили ту долю страшну,

Що діткнула нас, як вийшов ти з вітчини,

Про се міг би мене ти спитать та жону.

От тому неможливо було ані їй, ні мені,

Що живем обі враз в домовій самоті й тишині,

Їх благанням відмовить; тож ми порішили

Всі удаться до тебе й до ніг твоїх клінно припасти,

Свої голови перед тобою у порох покласти,

Чей хоч так би тебе милувать вітчину упросили».

Та збентежений син перебив їй промову й сказав:

«Неможливого, мамо й ви, інші пані, вибрались ви жадати,

Щоб для тих, що прогнали мене з вітчини,

Випхнули з прадідівської хати,

Тих я зрадив, що дружно мене приняли

І найбільше людськеє добро учинили.

Їм, сю власть обіймаючи, я запоручився всіма богами,

Аби суд невмолимий на мні доповнили,

Коли зраджу їх спільную справу й свою

І отсюю війну занедбаю,

Хіба що спільна воля всіх вольсків мене

Відізве з сього краю.

Боячися богів, на котрих я присяг,

І людей мусячи шанувати,

Що сюди по так многих побідах я з ними притяг,

Не покину римлян до кінця воювати.

Та як край той вони вольскам весь віддадуть,

Що безправно у них відібрали,

За приятелів їх рівноправних, отак як латинів, приймуть,

То війни б вони заперестали.

Інак ні. Йдіть, пані, і мужам своїм перекажіть,

Нехай не впираються добра чужі посідати,

Неправо набуті, а як хочуть в мирі держати своє,

Хай згодяться зараз чужеє віддати.

Хай не ждуть, аж їм вольски назад силою відберуть

Те, що захопити Гм пощастило війною,

Бо звитяжець не задоволиться своє відібрать,

А ще й їх все добро захарапчнть одною ціною.

А як вперто вони муть стояти на тім,

Що задержувать їм не подоба,

І в упорі, як і дотепер, їх заставить стоять

Їх зухвальство, захланність та злоба.

А як долі настрічу підуть, що їх в пропасть жене,

І кінець собі знайдуть худий,

Їх самих винуватьте, ні вольсків, ані теж мене,

Ні богів, ні нікого з людей.

Тебе ж, мамочко, прошу я, Марцій, твій син,

Не звалюй на мене неправди, гріхів та провин,

Не держи сторони тих запеклих моїх ворогів,

А на них оберни хіба жаль свій та гнів.

А лишися при мні в тій новій вітчині,

Що мені наймилішою стала,

І в тім домі, що я там придбав, і нехай теж тобі

Дістається однака зо мною і честь, і похвала.

Скинь жалобу отсю, що по моїм прогнанні ти ще надягла,

Бо страх прикро мені оглядати її.

Адже доля сповнила до краю надії й бажання мої,

Все найкраще, чим наділяють і людей боги

І чого нам найбільш завидять вороги,

В повній мірі мені подала.

Лиш жура задля тебе, якій винен я так багато,

Яку в старості літ винен би годувать, шанувать,

Затрояла мені те велике житейськеє свято,

Так що в своїм добрі жадних втіх я не міг відчувать.

Та як будеш при мні як учасниця мого добра.

Радощів і поводження мого,

То для щастя мені, яке може знести чоловік,

Не забракне вже більше нічого».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 524 – 526.