24. Коріолан відступає від Риму і гине

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Як побачили римськії жони все те,

Хором жалібно всі закричали;

Не втерпіли й згромаджені вольски та лиця свої

Дружно повідвертали.

І зіскочив умить Марцій з свого стільця,

І припав до зомлілої мами,

І підніс із землі, і до грудей притис,

І промовив з рясними сльозами:

«Віднесла ти побіду, матусю стара,

В нещасливу годину;

Вітчину ти спасла, але не причинила добра

Ні собі, ні нещасному свойому сину».

І повів її, жінку й дітей у шатро.

Де до вечора майже сиділи,

Радячись, як би вивести все на добро, –

А не знать, чи що пили та їли.

Стало врешті на тім, що враз з військом своїм

Марцій завтра у вольсків край рушить,

Мирно пройде всю римськую власть,

З гетьмановання свого рахунок іздасть,

А там далі учинить, що мусить.

Або вольски приймуть оправдання його

І полишать його в його власти,

То тоді він доложить всіх сил, щоб між ними

Та римлянами миру тривкого основи покласти.

А як зла ворожнеча, й ненависть, і гнів

Тх уми затривожить

1 не схочуть вони слухати його слів,

Він тоді свою власть і добро своє в руки їх зложить.

А надвечір до Риму жінки подались,

Марцій же, своє військо зізвавши,

Сповістив, в чім вони з матір’ю розійшлись,

І благав, щоб воно оказалось для нього ласкавше.

«Завтра підемо геть від сих брам. Не пляміть

Мою пам’ять ненавистю злою!

Скільки я вам здобичі надбав, спом’яніть,

І нобіди бажав вам душею цілою.

Ще не скінчена роля моя серед вас,

Перед нами безмежне ще поле до слави;

Що без Риму не йшло б, може, з Римом піде,

І засяють у братнім зв’язку дві держави».

А до Риму ще заки вернули жінки,

Прилинули звістки, мов шпаркі ластівки,

Що вже Марцій не грозить їм всім

На подобу навислої скелі, –

І зненацька по площах та вулицях скрізь

Залунали пеани та співи веселі.

А уранці вже консули кличуть сенат,

Щоб жінкам ухвалив якнайвищі похвали

За їх діло геройське, почтив його пам’ять як слід,

Їм же дар призначив неабиякий та оказалий.

Не хотіли жінки від мужів дар принять,

Що лиш зависть розбуджувать може,

А просили за містом, де з Марцієм бачились, храм збудувать,

Щоб хвалилося в нім ім’я боже.

Храм богині Фортуни здвигнув там сенат і народ

Коштом фондів публічних;

Приносила в нім жертву лиш діва нетикана жриця

В днях грудневих, празничних.

Першою в ряді жриць та Валерія-діва була,

Що сон бачила віщий та божий

І намовила Марція матір, аби з ними йшла

В табір вольсків ворожий.

А про Марція слухи недобрії вскорі прийшли.

Хоч те військо, що з ним воювало, його й обожало,

Та коли розійшлись по містах, хуторах та домах,

Йому помочі дать не могло, хоч і як би бажало.

Але та половина, що в бій не ходила,

А лиш по кріпостях та місточках сиділа,

Почувши, що Марціїв похід не вдався,

З якого з них кождий користей та дібр сподівався,

Ненавистю й злістю горіла.

Тул Аттій став їх головою, той сам,

Що Марцій до нього у лахах прийшов подорожніх,

А дружно принятий, незчувся, як звірився сам перед ним

Із замислів своїх ніби справедливих, побожних,

А справді аж геть богохульно-безбожних.

Вже тоді, коли вольски його йменували

Найстаршим гетьманом і вислали Рим воювать,

Повзяв Аттій думку, як Марцій поверне в короні похвали.

На життя його потайно скрізь наставать.

Коли ж повернув він, для жінки одної війну перервавши

Й надії усіх земляків ошукавши,

В його очах був він лиш рицар упавший,

Лиш зрадник, котрим усякий гордить

І котрого не слід, не подоба щадить.

І скликав загальні народнії збори,

І перший з трибуни почав промовлять,

Обіцянки Марція, плани й гонори

Почав вичислять, прославлять.

Та як на остатню наскочив пригоду,

Дав упуст обуренню свому:

«Зробив щось таке він, що маса народу

Дарувать не повинна нікому.

Ні про нас, ні про себе в тій хвилі не дбав він,

Ні про тих, що його там післали,

Всі клятви й присяги свої поламав бін,

Забув про богів, що йому помагали.

Тепер нам до нього одно лише діло:

Як пам’ятку ганьби й неслави

Розбиймо горде се, сплюгавлене тіло,

Хай дух з нього вийде лукавий!»

Зійшов із трибуни. Як Марцій явився,

Народу вклонився, отворив уста,

Враз обрій небесний, мов за тьмою сонця покрила,

Бурхнула в повітря камінная хмара густа.

Вона в одно місце з усіх боків перла,

Неначе недвижна, чорна й величава,

І Марція голову й кості вмить наче пожерла, –

Отак закінчилась Марцієва слава.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 534 – 537.